Про основне і другорядне

 


Не варто довіряти незнайомці


Ми метушливо ідемо по міській бруківці. Мала щось белькоче собі під ніс, я її не слухаю, дивлюся собі під ноги, бо необачно вдягнула каблуки, а львівські дороги, як і львівські панянки, – ой які підступні. Задивишся на ворон – потрапить нога в одну з вибоїн, і тоді тільки проси бога, щоб все обійшлося зламаним підбором, а не викрученою в інший бік ногою.

Мала не вгамовується, шарпає мене кудись у бік і несподівано  зривається на крик:

-Мама, тьо – тьо - люблю!

Моє пташеня галасує так,  що усі перехожі звертають увагу. Я дивлюся на них вибачливо, мовляв перепрошую, що спокій ваш порушено, – деякі розуміюче посміхаються, деякі хмурять брови і копилять губи – бо як же таку дорослу дитину і не посвяти в тонкощі етикету добропорядних дівиць?

А тим часом мала і далі галасує, вона тягне маленькі ручки до великого барвистого метелика - а в реалі - костюмованого дядечка, який вже другий рік поспіль роздає листівки зі знижкою на виставку «Батерфляй». Я відводжу її в сторону, вигадуючи якийсь неіснуючий привід. Вона знехотя іде, не забуваючи щедро оглядатись і посилати прощальні меседжі  об’єкту свого захоплення.

У ногах моїх – гудить,  у голові – теж несвіжість, малеча  і далі викаблучується. «І чому в малих дітей стільки енергії? І куди вся та жвавість дівається з часом? Випаровується? Трансформується у загально прийняті норми та цінності? Подавлюється?» - занурююсь я у філософію.

Зрештою з горем навпіл ми дістаємось до найближчої лавочки, що причаїлась у одному з центральних сквериків міста. Дочка й далі вимагає уваги. Я розповідаю їй щось, абищо – аби лише вона слухала, а не говорила, паралельно міркуючи про те, що сидіти все таки легше, ніж стояти.

Так триває кілька хвилин. І тут я згадую про фотоапарат, похапцем закинутий в сумку – про всяк випадок. І тут я  приступаю до нового виду розваги –такого типового для нашого століття – фотографування.

Виймаю камеру і об’єктивом цілюся в обличчя своєї доньки. Але вона, дівуля не промах – так легко не дає себе сфотографувати: замість того, щоб позувати, вона лізе до мене, кричить - «ляля»  і хоче зазирнути в екран. Вона через свою дитячу наївність переконана, що фотоапарат – це будиночок, де живе  якась «ляля» і її життя можна переглянути там - позаду, на скляній поверхні. Я звісно дратуюсь і намагаюсь все таки зробити хоч якесь фото.

За цією вовтузнею, я й не помічаю, як над нами нависає чиясь тінь:

-Ви така….

Я лякаюсь.

-Чорт.

Я лаюсь, бо потенційно вдалий кадр таки зіпсовано, в останню мить рука затремтіла і сюжет фотографії вийшов змазаний. Підводжу очі на винуватицю невдалої фотоспроби. Переді мною - дівчина. Хоча радше дівчинка. Підліток - років з 15. Не худа й не товста, не висока, й не низька, з лиця така ж ніяка, як і фігурою, одягнена абияк, явно з чийогось плеча.

Киваю до дівчинки, мовляв – чого тобі, а сама - одною рукою закриваю об’єктив і вкладаю фотоапарат до сумки, іншою підтримую доньку, аби вона не звалилась з сидіння на землю.

-Ви така гарна… , - каже нова знайома, або точніше нова незнайома, і шукає очима мій погляд.

Я таки дивлюсь на неї.

-Ви така гарна і дитина у вас теж гарна!

-Дякую, - кажу, а сама безслівно, нанімо питаю: «Чого тобі?». Бо чомусь мені таки здається, що не  спроста вона до мене підійшла.

-Це - ваша дочка? – цікавиться.

-Так! – киваю.

-На вас схожа – крапля в краплю! – каже і тутечки додає наче ненароком: - Пощастило їй у неї є мама! А в мене нема…

Тепер я дивлюсь на неї  по-іншому, легке роздратування минається, і десь в середині народжується нове відчуття – співпереживання.

-А де твої батьки?- питаю.

-Померли. Давно. Я саме на могилу до них ходила – провідувала.

-А з ким же ти живеш? – задаю цілком логічне питання.

-В інтернаті!

-А що в центрі робиш?

-Я до церкви прийшла! Я завжди на своє День народження до церкви ходжу – киває на костел, якого я раніше чомусь не помітила і в передвірї  якого недавно смачно вилаялась.

-Зрозуміло! – кажу, а сама не можу надивуватися своїй дитині, яка раптом ні з того ні з сього всілася і уважно дивилась на дівчинку.

- Ви знаєте: в інтернаті мені важко - нас б’ють, не дають їсти, - жаліється вона і це таким голосом, яким героїні мильних опер плачуться за нерозділеним коханням.

-Ти - голодна? – нарешті доходить до мене.

Вона жваво киває головою.

-Ідемо, я куплю тобі їсти.

-Але тут поруч нічого нема! – злегка протестує вона.

-Та Макдональдз - недалеко! – не розумію – чого вона противиться.

Далі ми прямуємо до американського фастфуду. Я - на каблуках, дочка дорогою вивертається, пручається, незнайомка іде поруч, але якась набундючена, сердита. Щоб вбити незручну мовчанку, я щось запитую, вона відповідає, але колишній сопливий голосочок вже змінює нормальний людський голос. Так триває кілька хвилин. Зрештою вона розвертається і каже:

-Я іду!

Куди? – робиться невтямки мені.

-Назад!

-Чому?

-У мене хворий шлунок і я не можу їсти такої їжі, - раптом згадує вона.

-То підемо кудись інакше, супу з’їси! – я ще й далі вірю в її роль.

-Ні, не хочу супу. Я піду.

Вона іде. Я дивлюся їй в слід і думаю про неї щось погане.  І тут мала втрапляє ніжкою у одну з асфальтних ям і заливається плачем.

***

Було це весною. Я ішла закутана у шлейф власних проблем. Ішла майже наосліп. Бо мала звичку настільки настільки заглиблюватись у свої думки, що не помічати геть нічого довкола.

- Батьки мої померли… У мене сьогодні День народження, - доноситься до мої підсвідомості тендітний  голос.

Я випірнаю зі середовища своїх розумів і бачу знайомі очі.

-От сучка! - я не стримуюсь і обзиваю її. І це біля одного з найстаріших коселів.


Открыть | Комментариев 2

Равлик і Коник Стрибунець (казка для малят)


На одній галявині мешкав зелений Коник Стрибунець. Був він дуже спритний, умів швидко стрибати. Також на тій самі галявині також мешкав Слимачок. Він навпаки рухався дуже повільно та незграбно.
Якось вранці Коник Стрибунець зустрів Равлика, який повзав біля старого пенька. Цвіркун привітався і поскакав далі. Увечері Коник Стрибунець вертався тим самим шляхом і знову запримітив Слимачка на тому ж таки місці. Здивувався дуже Цвіркун і питає:
- Равлику - равлику, ти що цілісінький день на місці тупцюєш? Я за той час пів світу обскакав.
Слимачок кивнув і відповів:
-Так, Цвіркунчику, я повзаю дуже повільно, бо ношу на собі дуже важку «хатку».
Коник Стрибунець уважно подивився на Слимачка. На ньому й справді сиділа дуже важка мушля. 
-Звичайно, Равлику, ти носиш на собі важку мушлю, тому рухаєшся дуже повільно. Облиш свою «хатку» і повзи без неї.
Равлик призадумався на хвилю і тоді сказав:
-Я свою «хатку» дуже люблю. Я народився з нею і виріс з нею. Нізащо в світі я її не покину.
-Ну як знаєш, - крикнув Цвіркун, і плигнув у траву.
Наступного дня Цвіркун і Слимачок знову зустрілися біля старого пенька. 
-Доброго ранку, Равлику. Я бачу від учора ти проліз зовсім трошки вперед.
-Еге! – погодився Слимачок.
- Хіба тобі не цікаво дізнатися що на світі існує, крім цього трухлявого пенька? Не цікаво побачити кущ папороті, або мурашник, або справжній червоний грибу – мухомор? Ну ж бо, Равлику, лишай свій «будиночок» тут і гайда зі мною мандрувати.
І тут Слимачок погодився. Послухався слів Цвіркуна і виліз з своєї «дмівки».
Далі двоє друзів разом гуляли по стежці. Тепер без мушлі Слимачок й справді лазив дуже швидко та спритно.
І тут ні з того ні з сього налетів хижий вітер. Він був такий дужий, що зривав листя з дерев і жбурляв його додолу. Цвіркун схопився за стебло, аби не впасти і тримався за нього так міцно, як тільки міг. Та злий вітрисько підхопив його і поніс геть.
Равлик же змерз дуже сильно. Поповз назад до хатки. Вітер по дорозі сипав йому в очі пісок і крихти землі. «Як би добре було зараз сидіти в «хатці» і лиха не знати» - думав собі Слимак. Він дуже шкодував про те, що послухався Цвіркуна і покинув мушлю.
Після довгих блукань Равлик зрештою знайшов мушлю. Слимак повернувся у «хатку» і більше ніколи її не покидав. Зрозумів, що слухати поради друзів не завжди добре.


Открыть | Комментариев 1

Як приходять в літературу письменники (реальна історія)


Перед інститутом треба було проходити медкомісію і ми пішли з однокласниками у поліклініку на вул.Труда. І там ходили по лікарях. Заходжу я в один кабінет, здається до невропатолога. Там конвейєр, лікар бере листок, ставить підпис, на тебе навіть не дивиться. переді мною кілька однокласників, після мене кілька, все іде швидко. І тут я подаю свій листок, а лікар (це була жінка), несподівано піднімає голову і так уважно вдивляється в мене. Я трохи лякаюся, нічуся. Лікарка тримає паузу, а потім питає: "Травм голови не було?". Однокласники починають реготати, у мене горлянка пересихає, я мугикаю, що ні, не було. Лікарка дивиться мені в очі, буравить поглядом, знову пауза, а потім вона питає: "Точно не було?". Однокласники вже лежать покотом, я червонію, наче рак, хриплю, що не було, не було. Лікарка знову дивиться на мене, потім зітхає, крутить головою і ставить підпис. Я на ватяних ногах виходжу. До мене і після мене лікарка ні в кого нічого не питала. 


Ну а справа в тому, що травма голови була. Років у 15 я впав з кабіни бульдозера (у нас ремонтували дорогу, нагнали техніки і ми на ній гралу у квача). гепнувся майже щучкою. Лежу і перша думка, зламав хребет чи ні. Бабуся розповідала багато сумних історій про зламані хребти і я цього дуже боявся. Ну ото лежу, думаю, якщо ноги відчуваю, значить не зламав. Порухав, підвівся і пішов додому. відчуваю, щось липке на обличчі. А у дворі стояла діжка з дощовою водою. ну я і вирішив вмитися, щоб дома не помітили. вмився, подзовнив у двері. бабуся відчинила, трохи не знепримтоніла, бо я водою розмазав кров та пилюку і виглядав феєрично. покликали сусідку тьотю Любу, вона обробила розбиту брів зеленкою, а потім засипала товченим стрептоцитом. зажило, як на собаці. І тепер права брова трохи вища лівої, якщо уважно придивитися. Ну і череп став не дуже симетричний. Але думаю, що саме з того падіння почався письменник Івченко, бо нормальна людина писати не буде, а тоді щось у мене в голові луснуло і невдовзі почалося.

 

Історія позичена у  В.Івченка


Открыть

Страрість (клаптик спогадів)


Пам"ятаю у часи моєї сіро-бурної молодості ми часто збиралися з одногрупниками десь посидіти. І якщо хтось, не доведи господи, на питання: "Що ти будеш пити?" відповідав: "Чай". Ми тут таки накидувались на бідолаху - казали: "Що -чай? Чай будеш в старості пити".
Так от тепер мені 27 і я часто замовляю в кафе чай. Це - старість, леді і джентельмене, старість!


Открыть | Комментариев 3

Тротуар (спостереження)


Перед виборами так само, як перед Новим роком, стаються дива. Біля нас нарешті роблять дорогу, котра вже до цього зносилась настільки, що нагадувала обтріпаний війною Донбас. Дорогу роблять оперативно, бо вранці йшла по бездоріжжі, а ввечері вже верталась по облицьованому плиткою тротуару! Так от мораль цього посту така: можуть, якщо хочуть, можуть!!!


Открыть | Комментариев 20

Зайчик Невмивайко (казка для малят)


У одному лісі жив зайчик. Він був маленький та сірий. Звали цього зайчика Невмивайко. Таке ім’я дали йому лісові мешканці за те, що зайчик ніколи в житті не вмивався.

Щоранку мама-зайчиха ставила біля зайчика посуд з тепленькою водою, мило, рушничок. Але Невмивайко тільки тупав ніжкою і кричав:

-Не буду вмиватися! Не хочу вмиватися!

Мама-зайчиха і тато-заєць говорили зайчику:

-Потрібно вмиватись, щоб шубка була чиста, гарна та пухнаста.

Та як не вмовляли мама з татом сина, зайчик вмиватись не хотів.

Якось одного літнього дня Невмивайко сидів на галявині і побачив великого фіолетового метелика, що присів на траві. Невмивайко підбіг до метелика і запропонував:

-Метелику, а давай гратися в лови.

-Це як? – не зрозумів метелик.

-Ну це ти будеш тікати, а я буду тебе наздоганяти.

-Гаразд! – погодився крилатий.

Метелик перелітав з квітки на квітку. А за ним стрибав Невмивайко і намагався спіймати його.

Так весело підстрибуючи, Невмивайко не стямився, як спіткнувся і впав в болото. Сіра шубка зайчика вимазалась і стала геть чорною. Виліз Невмивайко з болота і захотілось йому додому. Побіг він до мами і тата, аби розповісти, яка біда з ним трапилась.

Прибіг Невмивайко додому, стукає у двері.

-Хто там? – питають батьки.

-Це я, ваш син - Невмивайко.

Тато і мама визирнули через віконце і побачили знадвору якусь темну істоту.

-Не правда, в нашого сина Невмивайка шубка  - сіренька. А ти ж якийсь темний звір. Ти не є Невмивайко, іди геть.

Пішов Немивайко, сів на пеньочок і заплакав. Плаче-плаче, та раптом до нього на ніс сідає фіолетовий метелик і питає:

-Чого ти плачеш?

-Я впав в болото, замурзався і тепер тато з мамою мене не впізнають.

-Я знаю, як твоїй біді зарадити, - сказав метелик.

-Як?

-Іди на річку і помий свою шубку.

-Але, я не хочу митися. Я ще ніколи в житті не вмивався.

-Вода не зробить тобі нічого погано, - відповів метелик і полетів геть.

Рад не рад Невмивайко мусів послухатись поради метелика. Пішов до річки, заліз у теплу водичку і знову його шубка стала сірою. Тільки трошки підсохло хутро на сонці, як Невмивайко пострибав додому. Мама-зайчиха та тато-заєць дуже зраділи, що їх син повернуся.

З того часу Невмивайко полюбив вмиватися і почав митися дуже часто. Тому лісові звірі стали називати його Вмивайко.


Открыть

Коли зникає дружба (новела)


- А у тебе що новенького? – питає.
Розповідаю про останні події, опускаючи погляд у філіжанку вже вистиглої кави. 
Колись у студентські роки саме пристрасть до цього напою об’єднала нас. Тоді ми зі здивуванням виявили, що однаково любимо каву - наваристу і без солоду. А згодом знайшлось ще безліч спільних рис характеру, які зрештою і зробили нас приятельками.
- Ти чого на зустріч одногрупників не ходила? – цікавиться вона.
Чому?  Ну як їй пояснити? Може тому, що навчалась на педфакультеті, де - самі дівки. І зараз на зустріч припруться уже обтяжені досвідом учительки, одружені і з дітьми. А я не вчителька, неодружена і без дітей. І питання – "що- чому-як так вийшло" для мене  -зайві.
- Та щось бажання не було! –  знаходжу відмовку. – А у тебе як справи?
Вона теж кудись відводить очі. Таке враження наче контактує не зі мною, а з якимись невидимими позаземними цивілізаціями. Говорить скупо – кожне слово видушує так, ніби в борг дає. Розповідає здебільшого банальщину – те, що мені і без неї відомо з оглядин фотозвітів. Нічого особистого, нічого сокровенного так і не злітає з її уст.
Слухаючи її, я мимоволі міркую про те, що наша дружба сильно постаріла, видихлась і вичахлась. Їй вже можна наспівувати реквієм. Ми бачимось зрідка, у теперішньому - не маємо дотичних точок. Єдине, що нас ще хоч якось держить разом, це пам ять про студентські часи, які тоді ділились навпіл.
- Чого посміхаєшся? 
Треба ж, а я й не помітила, що посміхаюсь.
- Та згадала, як ми з тобою бігали у військове училище на дискотеки, як вино перед тим брали – те дешеве у пакетах і конфетками «Світоч» заїдали.
Вона й собі складає губи у теплу щиру посмішку. І задається, що й немає цієї пелени років – і переді мною не Інна, вифарбована до безколірності блондинка, а руда, з крапчастим ластовинням на носі, Інка з вічно неслухняною кучерявою шевелюрою, що стирчала навсібіч.
- Так-так, класно ми тоді гуляли, - й собі пригадує вона. - Тільки от добиратись до гуртожитку було невесело. Тоді ж коменданти не пускали, треба було по стіні карапкатись на  другий поверх.
- А пам’ятаєш, як ми помилково не у те вікно влізли…
Заходимось обоє від реготу. У мене навіть сльози від сміху проступають, а Інка ж у істеричному нападові хапається за скатертину, наче боїться, що не втримається і от-от покотиться просто під стіл.
- Ти пам’ятаєш ті обличчя? – насилу видушує з себе подруга.
Ми й далі регочемо так, що мало порцеляна від чайного сервізу не тріскає, а коли нарешті вгамовуємось, то відчуваємо: лід розтанув – ми знову можемо спілкуватися легко і невимушено, як колись.
З добрим настроєм ми обоє пірнаємо у спогади, у ті часи, де почувались щасливми. Потім поперебираємо кісточки нашим однокурнсицям, смачно кометуючи їхні недоліки. І от після цього я нарешті зважилась запитати:
- А Вітасик як?
Від згадки про чоловіка її аж пересмикнуло. Моя легка студентка-Інка кудись пропала, натомість з’явилась стомлена життям Інна.
- Та нічого, працює.
Знаю: у них з чоловіком зараз нагаразди.
- А ти як? Є хтось? – атакує у відповідь.
- Ні.
- І що так – ніхто-ніхто не трапляється? – Інна мружить хитрі оченята, посміхається лукаво і з недовірою. Так уміє тільки вона зазирнути на дно моєї душі і віднаходити там таємниці.
- Трапляються, - признаюсь я, - тільки усі – жонатими. Такі ввечері додому тікають. Такі слухавку не беруть, коли ти телефонуєш. Такі тобі плеча не підставлять, коли треба…
- Ага, ну замість плеча інший орган підставлять… - жартує Інка.
- Ну, та десь ти недалека від правди, - в такт їй жартую я. – А мені романтики хочеться. Ну такої, як у фільмах, щоб квіти носили, під зорями – гуляли, й хвилі один без одного не могли…
- Ага.. Ну так. То тільки початки такі солодкі бувають. А далі вся та романтика кудись щезає, навіть не згадаєш, що  теке траплялось у житті. От пам’ятаєш, який Вітасик був?
Я пам’ятала: Вітасик був чорнооким брюнетом до несамовитості закоханим у Інну. Серед усіх дівчат курсу йому приглянулась саме вона - руда, трохи незрабна, низькоросла Інка, яка на фоні його широких, як скала, плечей здавалсь ще меншою, ще рудішою і ще недоречнішою, ніж була насправді.
- Він і квіти дарував, на студенські гроші до ресторану водив, і навіть вірші мені присвячував. А тепер – що? Дома – німе кіно. Ми один з одним зовсім не розмовляємо. Хіба що через дитину – скажи мамі те, передай татові се. Ось така от казочка про кохання.
Вона зітхає і стає ще похмуріша, ніж на початку нашої зустрічі.
Я зітхаю й собі. Якби вона знала чого.
- Ну добре, мені пора, - невдовзі прощається Інна. – А то ще дитину з садика забирати треба, бо цей козел не забере.
Я чую як розноситься долівкою відлуння від її підборів. Витягую телефон і бачу надіслану есекмеску.
«Скоро буду» - Вітасик.


Открыть | Комментариев 7

Дотепна мудрість


 

Є всього дві речі, про які потрібно турбуватися: ви або здорові, або хворі.

 

Якщо ви здорові, тоді турбуватися вам немає про що, але якщо ви хворі, то є тільки дві речі, про які потрібно турбуватися: ви або видужаєте, або помрете.

 

Якщо ви видужаєте, то вам немає про що турбуватися, якщо ж ви помрете, то є тільки дві речі, про які потрібно турбуватися: ви потрапите або в рай, або в пекло.

 

Якщо ви потрапите в рай, то вам немає про що турбуватися, але якщо ви потрапите в пекло, то ви будете настільки зайняті, вітаючись з приятелям, що турбуватися про щось вам вже буде ніколи.


Открыть | Комментариев 7

Волки (вірш)


Волки 
Мы-волки, 
И нас по сравненью с собаками мало 
Под грохот двустволки 
Год от году нас убывало 
Мы как на расстреле 
Ложились на землю без стона 
Но мы уцелели, 
Хотя и стоим вне закона 
Мы- волки, нас мало 
Нас можно сказать единицы 
Мы те же собаки, 
Но мы не хотели смириться 
Вам-блюдо похлёбки 
Мы- в проголодь в поле морозном 
Звериные тропки, 
Сугробы в молчании грозном 
Вас в избы пускают 
В январские лютые стужи 
А нас окружают 
Флажки роковые всё туже 
Вы смотрите в щели 
Мы рычим в лесу на свободе 
Вы в сущности волки 
Но вы изменили породе 

Вы серыми были 
И смелыми были в начале 
Но вас прикормили 
И вы сторожа измельчали 
И льстить и служить 
Вы за хлебную корочку рады 
Но цепь и ошейник 
Достойная ваша награда 
Дрожите в подклетье 
Когда на охоту мы выйдем 
Всех больше на свете 
Мы волки собак ненавидим 


Открыть

Великий день Перемоги


Чесно кажучи, подилась цьогорічні уростості до Дня Перемоги і зраділа, бо ми відступились від традиційських російсько-радянських сецнаріїв святкування, і відзначаємо цей день по-своєму, по-особливому, по-українськи, патріотично! 

З Днем Перемоги!


Открыть | Комментариев 4

Квітка Лотосу (казка для дітей)


На краю землі, між горами та долинами, там де нога людини ніколи не ступала, є ліс. І ліс той не простий, а Чарівний. Бо мешкають у ньому ті істоти, які мають справи з чарами, магією та вміють творити дива. Але розповідь моя буде не про Чарівний ліс, і не про його мешканців, а от про що.

Колись давно біля Чарівного лісу було озерце - маленьке, але дуже гарне. Вода в ньому  - чистенька, прозора – така, що каміння на дні порахувати можна було. Білі лебеді чередою по ньому плавали.  А береги його пишні трави вкривали і квіти на них квітували.

Та якось поселилась у тому озерці Противна Жаба.  Назвали її так, бо була вона бридкою на вигляд: дуже велика, така як добрий гарбуз, з прищавою темною шкірою та гігантською бородавкою на переніссі. Та бородавка була  подібна на яйце пташки перепілки. А дехто з звірів навіть жартував, що та не бородавка, а - третє око жаби.

Ходили чутки, що Противна Жаба доводиться племінницею самому Кащею Бесмертному, а Бабі Язі - внучкою. Правда це чи ні – не знав ніхто. Але, мабуть, на чарах таки Противна Жаба зналася, бо як тільки-но  замешкала вона в озері, то  вода в ньому почала міліти, трави присихати, квіти в’янути, а білі лебеді в інше місце на купання літати. А невдовзі перетворилось це озерце на болото.

І стала Противна Жаба господарювати у тому болоті. Його вважала своїм обійстям та приватною власністю. І взялася жаба старанно дбати, аби у її болоті все було страшне, негарне, бридке та противне. Красу та порядок вона зроду і віку терпіти не могла. Як тільки завбачить своїми банькатими очима щось гарне – то її шкіру чіпався нестерпний зуд,  з очей потоком лилися сльози, а бородавка боліла так нестерпно – наче хотіла розколотися навпіл.  Скажу вам по-секрету, що хворіла Противна Жаба на хворобу, яка зветься алегрія на красу.

Ще на ранній зорі, коли сонячні промені тільки пробиратися крізь сіре небо, прокидалась Противна Жаба і бралась до своєї звичної роботи. Першим ділом вона каламутила воду в болоті. Потім плела килимок з зеленого рясту, аби мілка вода в болоті здавалась і зовсім непомітною. Після цього  Противна Жаба завзято стрибати по березі, аби жодна травинка, жодна рослинка не наважилась там рости.

І хто-зна скільки б ще господарювала та зла жаба на болоті, як би не …Якось Противна Жаба прокинулась і побачила тендітну білу квітку, що росла на воді. І була та квітка настільки гарна, що навіть Потворна Жаба забула про свою алергію на красу та замилувалася нею. Та це було всього на мить… Бо вже за хвилю Потворну Жабу засвербіла шкіра, покотилися солоні струмки з очей, а велетенська бородавка озвалась гострою біллю. І взяла Жабу злість: бо як посміла та квітка  розцвісти на її болоті?

Очманівши від люті, Противна Жаба пострибала до білоцвіту і закричала так, що верхів’я дерев у Чарівному Лісі здригалися:

-         Ти хто така?

-         Я – Квітка, - несміливо озвалась  рослина.

-         Та бачу я, що ти квітка, а не дерево, - горланила  Жаба несамовито. – Але що ти робиш тут на моєму болоті? Не могла би ти цвісти десь далеко звідси: в полі, чи у лісі?

Білосніжна квітка замовкла з переляку на хвилю, а далі несміливо мовила:

-         Я – квітка Лотосу, або Біле Латаття – так мене звуть. Я можу цвісти тільки на воді, і лише на воді.

Потворна Жаба ахнула від невдоволення. А далі засопіла, наче важко хвора:

-         Ану забирайся звіси. Іди шукай іншу воду. Геть!!!

-         Але куди я піду? Я – квітка, у мене немає ніг, я не вмію ходити. Я - нерухома.

Жаба надула і без того великі коричневі щоки, грізно викотила очі і опустила голову так низько, що її бородавка зачепила собою Біле Латаття.

-         Мене це не цікавить. Іди звідси по-доброму. Даю тобі один день.

-         А якщо – ні, то  що? – боязко перепитала квітка, тріпочучи пелюстками чи то від вітру чи то від страху.

-         То моя бабуся Ягуся зварить з тебе юшку, або мій дядько Кащей засушить на зілля.

Сказавши це, Жаба не попрощавшись  і не озираючись поскакала геть.

Засумувала квітка Лотосу, бо не знала як їй перемогти лиху жабу.

Та не буває на світі зла без добра. І не буває такого злого, аби на добре не вийшло. Тим часом пролітав над болотом Журавель. Вгледів він прегарну квітку і захотілося роздивитись  таку красу зблизька.  Приземлився лелека на берег  і побачив, що прегарна квітка плаче.

-         Квітко -білосніжко, чого ж ти ллєш сльози? – здивувався Журавель.

Квітка повернула свою голівку до гостя і пояснила:

-         Плачу я тому, що мала нещастя народитися у тому болоті, де живе зла жаба.  Вона виганяє мене звідси. І погрожує розправою, якщо до завтра я не покину її болото.

Почув таку мову Журавель і шкода йому стало Квітку Лотоса. Ще з дитинства, птах терпіти не міг несправедливості та кривди, а тому вирішив будь-що допомогти білоквітці.

-         Не турбуйся, я захищу тебе.

-         Ой, Журавлику, ти не знаєш, яка Противна Жаба - лиха. Вона родичів в Чарівному лісі має. Каже, що сам Кащей – її дядько, а Баба Яга – то рідна баба.

Така мова Журавля не злякала. Бо він сам мешкав в Чаріному Лісі і магічні здібності теж мав.

-         Тю, не переймайся. Якось я Бабу Ягу  з мітли скинув, коли на полювання летіла. А Кащея Безсмертного то й взагалі за носа дзьобнув, аби він знав, як дітей кривдити.

По цих словах Журавель заліз  в кущі та став виглядати Противну Жабу.

Наступного дня, вдосвіта – це навіть сонечко не прокинулось, прискакала жаба до Квітки Лотосу. Побачивши, що квітка на місці – росте там, де росла, загукала грізно й люто:

-         Ти ще тут?

Від того грізного, як грім голосу, прокинувся Журавель, що ще додивлявся нічний сон у комишах. Як побачив він Противну Жабу, то підлетів до неї та вхопив своїм міцним дзьобом за велетенську бородавку.

-         Ой лишенько, рятуйте, - загукала Жаба, яка з переляку не могла втямити що то з нею коїться.

Однак, ніхто на допомогу Противній Жабі не поспішав.

Лелека розправив крила і здійнявся вгору, високо – високо.

Більше ніхто ніколи не бачив Противної Жаби. А болото знову перетворилось на прекрасне озерце з лебедями, кришталево чистою водою, квітучими берегами. 


Открыть

Квіти в ліфті (невигадана історія)


 Одного разу на одній з чудових шкіл одна з головних редакторок однієї з головних газет країни розповіла таке:

- У нас була двірничка. Вона прибирала настільки якісно, наскільки дозволяв її нехитрий інвентар. Сприймала це не лише як роботу, а - як професію. Це була її ділянка відповідальности. І от вона не лише прибирала, але й "красу наводила". Не повірите, але у ліфті у нас завжди були живі квіти. Уявляєте? Вимитий, чистий ліфт і у ньому - квіти!

- А потім наша двірничка померла, - продовжила редакторка. - І стало дуже сумно. Знаєте, ми усі з сусідами наче першу вчительку втратили. Одного вечора, навіть уночі... Одного разу я працювала з текстами, а на столі біля комп'ютера стояла ваза з квітами. Не знаю, чому так сталося, це було дуже імпульсивно, але я зірвалася, набрала у відро води і пішла серед ночі драяти ліфт. І лишила там квіти. Бо не могла змиритися з тим, що такого більше не буде.

- Ми, - завершила редакторка, - мусимо стояти за те добро, яке нам давали. "Продовжувати справу" - це не лише з нафтовими компаніями, сімейними бізнесами і суспільними трендами. Це і квіти у ліфті...


Открыть | Комментариев 3

Бусинка (казка для дошкільнят)


Оксанці дуже подобались бабусині коралі. Здавалось їй, що немає на цілому світі нічого гарнішого ніж це червоне намисто. Коралі і справді були дуже красиві! Великі круглі бусинки на них переливалися до світла червоними відтінками.
І якось заманулось Оксанці приміряти ці коралі. Захотілось дівчинка дізнатися: чи личитимуть вони до її смуглого личка та чорного волосся. Витягнула Оксанка намисто зі бабусиної скарбнички і почепила собі на шию. І взялася дівчинка розглядати своє відображення у люстерку.
Читать дальше...
«Але ж гарна!» - думала вона.
І тут почувся скрип дверей. Оксанка боязко озирнулася. Тільки б ніхто не побачив, що вона брала бабусині коралі без дозволу. Швидко потягла за намисто, аби зняти. І тут сталось таке! Через необережний рух Оксанки нитка на коралях тріснула і намистинки посипались зі додолу. Червоні кульки застрибали по підлозі, наче молодиці у танці. А одна з них навіть вискочила через прочинене віконце.
Оксанка розгубилась: що ж їй тепер робити? А за той час намистинка-утікачка покотилася по подвір’ю. 
«Але ж чудовий цей світ!» - подумалось червоній бусинці. Вона роззиралась по боках і усе, що вона бачила їй припало довподоби. Гарним здавалось геть усе. І трава зелена, і кольорові квіточки на ній, і курчатка, що ходили поруч, і небо, і сонце. Усе було таке доладне, наче намальоване якимось вмілим художником.
Однак бусинка вирішила не зупинятися на подвір’ї. Хотілось їй дізнатися: що є за його межами. І покотилась намистинка в сад.
Там вона побачила багато дерев. Вони були вкриті листочками та заквітчані білим цвітом.
«І тут теж дуже гарно!» - подумала яскрава намистинка.
І раптом бусинка побачила диво. Так, так, справжнє диво! На одному з дерев висіли червоні кульки. Точнісінько такі, як вона сама.
На радощах бусинка підкотилася до деревця ближче і почала гукати:
- Агов, сестриці мої, я знайшла вас!
Червоні кульки на дереві заворушилися і опустили очі донизу.
- Та які ж ми сестри! – невдоволено відповіли мешканки дерева.
- А чим же ми не сестри? - здивувалась бусинка. - Погляньте, я дуже на вас схожа. Я така ж кругла, та червона, як ви.
Ягідки невдоволено загуділи. І а потім мовили хором:
- І звідкіля ж ти взялася?
- Я – бусинка, частинка бабиного намиста, що розсипалось.
- А то ти частинка намиста? – знову разом перепитали ягоди.
- Так. А ви хто?
- Ми – черешні, ранні ягоди.
- То хіба бусинки та черешні не можуть бути сестри?
Черешні щось зашепотіли між собою. А далі відповіли:
- Ні, ми не можемо бути сестрами. Ми - діти Сонця, Вітру, Дощу. Ми черпаємо силу з землі. Ти ж дитина фабрики. Ти зроблена з штучної пластмаси. Одного дня нас прийдуть і зірвуть люди, аби з’їсти. Тебе ж люди не можуть їсти. Тому ніхто тебе не підбере з землі, ти нікому не будеш потрібна.
Почула таку мову бусинка і засумувала. Бризнули сльози з її очей. І поки бусинка плакала, одна з черешень, бліда на колір та кривобока, закричала:
- Та й не такі ми вже й схожі! Червоні ми поки що, а згодом сонечко припече наші щічки і станемо ми вишневі, майже чорні.
- Егеж, егеж, - зашуміли інші черешні.
Бусинка заплакала ще сильніше. Дуже прикро їй стало, що вона нікому не потрібна. А червоні ягідки тільки посміювались над бусинкою.
Та раптом черешні замовкли. Почулись кроки. Все ближче і ближче. До старої вишні підійшла Оксанка. Подивилась вгору. Тоді покрутила головою на всі сторони. А вже потім опустила очі вниз і побачила бусинку. Дівчинка аж у долоні сплеснула на радощах.
- Аж ось ти де, біженка моя! – щасливо вигукнула дівчинка і вхопила червону коралинку до рук. – Як же ти потрібна мені, я без не могла силянку з намистинок відновити.
Бусинка була почувалась неймовірно, від того, що вона комусь потрібна. І зрозуміла, що черешні говорили неправду Із задоволенням вона повернутися до своїх справжніх сестер – намистинок.
Для Оксанки ж був хороший урок. Вона населила бусинки на нитку і зробила нові коралі. Повернула їх у скарбничку. Бабуся не помітила підміни. Але більше Оксанка не брала нічого без дозволу. Зрозуміла: чужого брати не можна.


Открыть | Комментариев 2

Воля - неволя (думки)


Що таке вільна людина? Формально, це коли людина не перебуває у в’язниці. Але це лише формально. Від народження людина невільна. Вона повністю залежить від своїх батьків. Надалі, від батьків + від обставин у яких вона зростає. А ще навчання у школі хіба це не неволя? Тебе ж ніхто не запитує: хочеш ти це вчити чи ні. Примус, треба! Далі ще гірше, бо людина попадає у рабство. Рабство назва якому робота. Графік з 9-тої до 6-тої (так працює більшість) майже не залишає людині можливості на особисте життя, на хобі, на щось інше. Крім цього, на дорослій людині лежать тисячі обов’язків та умовностей, які наче нитки зв’язують волю людини. У нашому суспільстві можуть бути абсолютно вільними людьми або мертві, або божевільні. Усі інші тією чи іншою мірою невільники, раби роботи, раби умовностей.

З іншої сторони, наявність абсолютної волі у людини ще не гарантує їй щастя. Навіть, якщо людина у розпорядженні увесь вільний час +  ресурси (гроші) вона так само може страждати, як і людина невільна. А людина невільна може відчувати себе щасливою.

То виходить воля, як така, не є обов’язковою умовою для щастя.

 


Открыть | Комментариев 6

Лаконічно про жінок


 

Автор - Олена Павлова

Жінка - це коли приходиш або гарна або вчасно. Бо витрачаєш дві години, щоб одягнутися, а потім ще півгодини, щоб одягнутися пристойно. Спортом жінка називає зазвичай заняття у тренажерці, кажучи "ходжу на спорт" і не задумуючись, що футбол, керлінг і шахи - це теж спорт. Ну а біатлон - це фарбування нігтів, коли рахуєш по скількох промазала, і робиш штрафні кола. Коли жінка виходить заміж і міняє прізвище - це ребрендинг. Коли дівчина стає жінкою - це скоріш за все не перший секс, а перші пологи. Справжня жінка - це та, яка не гумова. Справжня жінка може нафарбувати вії, не відкриваючи рота, але навіщо. Вміння готувати борщ не робить тебе жінкою. Невміння готувати готувати борщ не звільняє від відповідальності


Открыть | Комментариев 1

З 8 Березня!



Открыть | Комментариев 3

Думки вголос


Я вже давно нічого не писала у цьому блозі: трохи через проблеми, трохи через відсутність техніки, але найбільшою мірою не писала через обтяжливу атмосферу в нашій країні. Карколомне піке гривні, війна, панічний настрій населення - це все якось не додає нахнення. І ти просто задумуєшся, а чи варто взагалі щось писати, коли усе так погано. Тепер вирішила: варто! Бо життя продовжується, незважаючи ні нащо. Треба іти далі, навіть, коли на твоєму шляху більше перешкод. Треба щось робити, бо лише так є шанс щось змінити у нашій державі.

А ще думаю над життям. Набільша суть якого у тому, щоб жити, аби відчувати, напвіть, коли відчуття паскудні: біль, холод, втрата, сум. Недавно підслухала розмову двох подруг. Одна з них жалілася, що її так скучно, так скучно, що краще б їй бог послав трохи страждань, бо страждання легше перебороти ніж безмежну скуку. І вагалі, як би добре було, коли б ми усе своє життя прожили ідеально: не плакали, не сварилися, не розчаровувалися, не ображалися і не ображали нікого. Але так не можливо. Життя -  це потік з двох складових хороших і поганих, і поки ми дихаємо так буде завжди.

А ще, останім часом ізолювала себе від телевізора. Він - ворог мого настрою. Наслухаюсь - того вбили, другий в полоні, інший взагалі без руки, і як людина в адекваті, не можу тішитись через якийсь дріб"язок.

А ще набудувала собі планів на майбутнє, аби якось підтримувати життєвий тонус. Мати якісь цілі і до чогось прагнути. І також вирішили робити добро, бо добро воно і породжує добро. Обов"язково піду до наних військових в шпиталь. Обов"язково зроблю мамі подарунок.  ітд. 

Ось так. Зустрічаю весну з опитимізмом та новим диханням.


Открыть | Комментариев 4

Осінь у її житті (оповідання)


Надворі - осінній холод. Такий, що хороший господар не вигнав би собаку з хати. Пані Марія, а саме так цю жінку називають, бере дві щільно напаковані торби і повільною ходою дуже худих ніг прямує на ринок. Там вона працює. Продавчинею. Щоправда, цього не визнає, всім каже, що  бізнесом займається.

Місцевий базар вітає її звичним гамором. Тут все, як завжди, – людно, тиснява, тхне несвіжою рибою та курами гриль. Хвацькими рухами вона викладає на прилавок товар: знизу – пиріжки з капустою, картоплею та чебуреки, на верхню полицю – солодка здоба – ватрушки, кекси до кави та хіт-продаж - пампушки з яблучним повидлом.

За той час з дахів сусідніх будинків здіймається хижий вітер, який пробирається через три светри, дістається на спід та холодить тіло. У такі моменти, як цей, пані Марії дуже хоче покинути роботу. Власне,про це вона вже не раз замислюється. Але так і не наважується піти. Знає: у передпенсійному віці роботою, як кавалерами, не перебирають.  А сісти на лаву безробітних - не хоче. Дома, вкупі з невісткою, не розменеться без сварки. Можна, щоправда, в село вернутися, але там хата-руїна, прихисток для таганів та росадник для цвілі.

Вітер і далі лютує, навіжено перекидаючи сміття та непотріб на тротуарі. Наче насмішку, жбурляє жменьку листя пані Марії в обличчя, а вона з злістю думає про те, яка ж ненавидить осінь.

Як парадоксально: зараз вона терпіти не може осінь, а в дитинстві та юності це була її улюблена пора року. Коли ще не ходила до школи, то любила збирати перший жовтолист в саду, потім засушувала його, робила витинанки і ними прикрашала оселю. Ягоди горобини нанизувала на нитку і виходило багряне намисто. А потім вони з сестрою чіпляли ті коралі власного виробництва на шию, робили  з лопуха капелюхи - так бавилися у поважних англійських леді. А ще восени  тішив хресний (грузин за походженням),бо щедро передавав мандарини. Вона їх не їла, складала на підвіконня, аби навіть буремний осінній краєвид здавався веселішим.

А якось вона отримала на День народження королівський подарунок – олівці; тоді зі завзяттям вчилася  малювати. І змальовує жовтобарвну природу. Зображає осінь золотою принцесою на вогненному коні. Хтозна де тепер ті малюнки?!

А як підросла до парубоцького віку, то на осінь чекала з нетерпінням. Бо  час, коли урожай у коморі під замком, починалась особливо цікавий період – вечорниць. Тут можна було і насміятися, і наспіватися, а потім з обраним хлопцем під руку йти додому. І тоді лише місяць міг бути свідком тих перших поцілунків, які злітали з уст закоханої дівчини. І ніхто не знає, як билось її серце загорнуте в обійми того найкращого. І, мабуть, тоді Марічка створила свої найгарніші картини - осінні пейзажі. І хоч вони - такі далекі від досконалості, але зате навіяні натхненною музою.

Усе те урвалось. Життя повело її на іншу дорогу – міську, тротуарну. Марійка поступила в технікум.  І тепер осінь вона недолюблює. А все через старе, заношене майже до дірок, пальто, яке вдягати соромно. От як накидає на себе цього облізлого плаща - то страждає. Ну, нічого це недовго, втішає себе подумки Марійка, адже вона вчиться на конструктора одягу і скоро у неї буде такий гардероб, як у англійської королеви. У вільний час вона креслить фасони, силуети, викройки. І в них Марійка бачить своє майбутнє і над ними народжує мрії.

Забулось і це. Тепер Марія одружена і на шиї у неї висить двоє дітей. Щоранку вона заводить механізм рутини: піднімається, збирає малих в школу, йде на завод, шиє там чужі пальта, вертається додому і займається домашнім господарством. Її, обколоті голкою, пальці зрідка виводять чорно-білі малюнки, які потім з захопленням розмальовують діти. Осінь вона не любить. Нема за що! Відправити у вересні двох школярів на навчання – це спустошити гаманець до копійки. На вихідних – копанка картоплі. А ще сезон закруток! А чи доводилось вам колись робити закатки на комунальній кухні, де сусіди люблять скандали більше за представників жовтої преси? Якщо ні – то поталанило.

І тоді Марія розівчилась мріяти.  Вивчила закон земного існування: краще не буде, все буде так само, або ще й того гірше.

Стало гірше. Почалася лихоманка 90 -тих. Заводи, підприємства закривалися так швидко, як ворота до раю. Наладжене, як верстаний станок, життя простих людей покотилось у прірву безробіття. Марія та її чоловік склали свої трудові книжки у шухляду, аби порохом не припадали. Від проблем голова родини ховався в стакані, входячи в заливні, як осінні дощі, запої. Не витримала Марія і робила сімейне нещастя навпіл: кожному з подружжя залишалось нести свою дещицю горя.

Вона тимчасово взялась підторговувати на базарі, а згодом тимчасово переросло у постійно. З тієї пори пані Марія ненавидить осінь, бо вона заплакана дощами, закашляна вітрами, і ту всю осінню непогоду їй доводиться відчути на власній шкірі.

 Марії вже ніколи не береться за олівець, тепер її заняття практичніше – випічка.

-              Пані Марія, а дайте цей пампушок з повидлом, - розбудила її від спогадів колега «по-цеху» Іринка, а далі додала: - Як справи?

-              А краще всіх! – всміхаючись, відповіла Марія. А всередині відчула палке бажання щось змінити.

Вітер заново шмагає її по обличчю відмерлим листям. А Марія думає, що не осінь винна у її нещастях. Винна вона сама, бо поселила осінь у свою душу.

***

У хаті чисто, прибрано, пахне антонівкою з саду та мандаринами, що вона передбачливо привезла з міста. На стінах картини, на яких ще свіжіє фарба. Мережана скатертина на столі, бо ж сьогодні у Марії найдорожчі гості.

-              Баб, баб, а що то в повітрі літає?

Баба Марія пригортає внука до себе, цілує.

-              А то синку, бабине літо.

-              Твоє літо, баба?

Марія сміється і  відповідає:

-              Моє, синку, моє.

-              А намалюєш мені його.

Далі вони вдвох вимальовують легку павутинку. Внук виводить основу, баба Марія підправляє. І так радісно Марії їй. Так, як було колись.

Вона в селі, там, де була дуже щасливою, і там де неодмінно буде щасливою.


Открыть | Комментариев 12

Романтик (мініатюра)


У мерехтінні свічки її обличчя здається таким прекрасним та особливим. Очі виблискують якимось загадковим, майже містичним вогнем. Щоки заливає полум’я румянцю. А на устах блистить солод щойно випитого вина. Мені так хочеться сказати, що я її кохаю. Але це розкішне зізнання залишу на потім.
Задмухую вогник на свічці. Квартиру огортає цілковита темрява. І хоч я не бачу її очей, відчуваю на собі її погляд. Хочеться розтягнути цю мить на вічно.
- Ну, і довго ми так сидітимемо? – у її голосі відлунюється невдоволення. І це майже змушує мене відмовитись від задуманого.
- Трішки, зачекай, - переходжу я на шепіт, аби відновити атмосферу романтики.
Тоді витягую з шафки подарунок для неї, кладу на стіл і вмикаю світло.
- Зі святом, люба! – промовляю я ніжно, як мама до маленької дитини.
Її міміка робить якийсь нерозбірливий лик.
- Ну ти дибіл, Коля! – раптом кричить вона.
І не давши мені час, аби оговтатись від шоку, накидає на плечі пальто і прямує до виходу.
- Але, вони тобі подобались. Ти їх сама хотіла.
- Хотіла, Коля, хотіла, але не на День Народження! – вигукує вона. І вже за іншою стороною дверей додає: - Романтік, хренов.
В голові у мене стороп. Скільки живу я, а логіку жінок так і не можу осягнути. Як тільки даєш їм чого вони хочуть, одразу виявляється, що їм треба зовсім іншого.
Набір чорних італійських каструль, підперезаний червоним бантом, сумно дивиться на мене. Ех, лишу собі, все одно ще найближчим часом доведеться кулінарити самому.


Открыть | Комментариев 3

З точки зору виборця (думки)


З точки зору виборця можу сказати, що ця виборча кампанія найбрудніша і найогидніша з поміж усіх. Наші хворі на популізм політики не цураються спекюлювати на війні. На фоні зубожілої країни кандитати у депутати проводять, яскраву, як фейрверк, агітацію: посміхаються з бікбордів та листівочок. Ну звісно, як на АТО грошей дати - нема, а як на вибори - то святе діло, найшлися. А чи не дороечніше б було заборонити передвиборчу агітацію взагалі, враховуючи війну та економічну кризу? А чи не доречніше було б примусити тих, хто бажає стати  "слугами народу", купити раненим бійцям протези. Чи хто їх має купляти - знов по 5 гривень з пенсіонерів? А ще дратує відверте лицемірство та фальш. Регіонали, які голосували за злочинні диктаторські закони, перефарбувалися в інші кольори та порозлазились по новоявлених блоках та партіях, як таргани. Ось тобі маєш люстрація, ось тобі маєш - "за що стояв Майдан".


Открыть | Комментариев 26

За мотивами 50 відтінків (література)


Книга «П’ятдесят відтінків сірого» реклами не потребує. Її поява для літературного світу -  наче вистріл. І вистріл, треба сказати, просто в ціль.

Секрет успіху книги в тому, що деталі сексу описуються з нечитаних досі маштабах. Резонансу книзі додає й те, що її написала звичайнісінька домогосподарка з двома дітьми!

Недавно почула новину, що за мотивами книжки знімають фільм – всміхнулась подумки, бо якщо за мотивами цієї книги – то вийде скоріше порнофільм.

А ще, українська вчителька з Волині вирішила перенести феноменальний успіх «50 відтінків» на вітчизняні терени і написала книжку про секс з «скромною», «майже пуританською» назвою «Соняшники в трусах». 


Открыть | Комментариев 20

Лавочка (передвиборча реальність)


ч

Так вже склалося історично, що влада перед виборами згадує про населення. Приїжджають  кандидати: щось трохи роблять на благо людей, а ще більше ніж роблять – обіцяють. Обіцянки ж грошей не коштують, а на слух жителів  лягають приємно, наче музика.

Колись було: якийсь кандидат у депутати, який балотувався у нашому виборчому окрузі, привіз і поставив під будинок лавочку. Лавочка була пошарпана, явно ненова. Мабуть, її  звідкись зняли і до нас привезли. Ми ще жартували, що після виборів, мабуть, заберуть її. Жарт став правдою, бо невдовзі лавка щезла у невідомому керунку.

Сьогодні теж влада не спить, не дрімає: взялася активно боротися за голови виборців. На будинкові збори уже двічі приїжджала Голова Районної адміністрації (раніше її – не видать). Обіцяла зробити сходи. І на наступний день до нас у двір прийшли двоє працівників жеку, аби втілити обіцянку у життя.

І тут мешканців спіткав шок. Робітники пішли до дитячої пісочниці біля сусіднього будинку і набрали там піску. Люди в крик, мовляв, що ви робите?! Працівники з спокоєм, який притаманний лише Богу, повідомили, що це мовляв директор жеку їм дозволив позичити пісок, а невдовзі він його віддасть. І взагалі то, директор жеку його туди його насипав, тож має право забрати (за принципом – бог дав, бог взяв).

Ось така от передвиборча реальність по-українськи.


Открыть | Комментариев 1

Невигадана історія


Їхала днями в таксі. Водії попався балакучий. Цілу дорогу про щось говорив.

Розповів і одну історію про переселенців з Луганська.

Каже: сідають до мене мама і син (дитина 5-7р).Розмовляють російською з східним акцентом. От я їх розпитую про все: як справи у рідному місті, чи вже влаштувалися у Львові. Жінка відповідає привітно.

Питаю малого: де його тато? Той відповідає, що вони з мамою виїхали, а батько лишився бандерівців бити.

Таксист зупиняє машину і просить їх вийти. Жінка квапливо виправдовується мовляв, це ж дитна - що з неї візьмеш. Але хлопчина обурений, що в авторитетності його слів сумніваються, починає кричати: "Так як мамо, я чув дід сам таке казав".

Ось так воно буває.

А, взагалі то, давно хотіла написати, що бандерівці - це наче якийсь казкові персонажі, всі про них знають, але ніхто ніколи їх не зустрічав на яву. 

І чому про жителів Західної України кажуть бандерівці? Ніякі ми не бандерівці. Ми просто люди, які зберігаємо українске (традиції, мову, культуру) для українців.

На останок трохи підсолоджу свій пост гумором. Тримайте веселу картинку.


Открыть | Комментариев 11

Переосмислення (особистий світогляд)


Раніше я думала, що справжніми можуть бути лише вичинки людини. Слова – ні. Словами брешуть, словами прикривають справжній зміст речей, словами говорять напівправду, що ще гірша, ніж неправда, словами хитрують, словами лицемірять, словами роблять пусті обіцянки.

Але тепер на 26 – му році життя до мене дійшло, що вчинки людини теж бувають фальшиві. У добрих справ можуть бути корисливі мотиви. Доброчинність може бити показова. Або ж буває й так, що вчинок за своєю антологією був поганий, але доля якось сама викрутила його і перетворила на хорошу справу.

Зараз я знаю: справжніми є лише думки людини. Тільки вони розкривають її суть. Тільки вони є віддзеркаленням душі людини.

Задумалась, а як же часто нас відвідують погані думки (заздрість, злість, німа образа). Ми тамуємо їх. Не даємо їм волю. Вони так і не народжуються у словах, або вчинках. Але десь все таки ці отруйні думки залишаються і псують наш характер, наше світосприйняття зсередини, наш настрій, нашу суть.

Що таке думка? Грубо кажучи, думка – це енергетичний поштовх, це зв'язок людини з всесвітом. Негативна думка – це фактично негативна емоція. А негативна емоція – це або першопричина поганого слова чи поганого вчинку, або невикористана негативна енергія, що накопичується в нас, наче жовч. Ця «жовч» потім викликає в нас істерики, сварки, роздратування, безсоння, депресію та інше.

Будьте чисті думками: не осуджуйте, не зліться, прощайте, відпускайте старі образи, забувайте вчорашні негаразди – і отримаєте квиток до щастя.


Открыть | Комментариев 2

Вибоїни у свідомості (життєве)


Днями спостерігала картину: місцеві хлопці їздять на велосипедах, у одного з них «залізного коня» нема, тому він просто бігає за колесами товаришів. Якщо, чесно – то дуже прикро стало за хлопчину. Ну чому: в інших – є, а в нього – немає? Чим він гірший?

Зустрічаю тата тієї дитини. Ніби між іншим питаю, чому не купить дитині ровер (сім*я - небагата, але на дитячий транспорт могли б назбирати). З його уст злітає якась дуже хаотична відповідь – з якої стає зрозуміло, що насправді - він жаліє грошей, але боїться в цьому зізнатися комусь і навіть самому собі, тому придумує відмовки-безглузддя. Далі з татом хлопця ведемо бесіду:

 - Купи! - кажу йому, наполягаю в інтересах обділеної дитини.

Чоловік так легко не здається і каже:

-          Та то все мине, зараз хоче, а потім й забуде про той ровер, про те, що таке було. То все пройде, наче водою стече.

-          Може, про велосипед і забуде, коли виросте, але за те у свідомості хлопця зробиться вибоїна – бо не було того, що було у всіх.

Батька хлопця я, мабуть, таки не переконала. Але сама замислилась: наскільки важливо мати те, що всі. Оточення часто диктує нам умови, правила для існування. Не маєш чогось, що мають всі інші, а отже, ти - гірший. Це правило діє неписаним законом на підсвідомому рівні. Для людини, як істоти соціальної, важливо не виділятися, не бути «білою вороною». Бо інакше – заклюють.  А якщо, ти вже став «білою вороною», то комплекс меншовартості закарбовується десь у підсвідомості чи несвідомості.

До речі, пригадала ще одну цікаву історію.

Моїй бабусі 76. Вона вже давно вдова, але ще і досі з жалем згадує: не було білого плаття, не було фати.

-          Баб, ти б краще жаліла: за кого вийшла заміж, а не за фатою і платтям, - кажу їй, бо дід ще з тих був.

-          Твоя правда, - погоджується, сміючись.

А далі додає:

-          Але все рівно, ні плаття, ні фати не було. У всі було:  у Ганьки К…., у Маринки Н.., і навіть у якоїсь там гулящої Любки була фата. А в мене не було.

Цікаво: а що болить бабуся дужче – те, що не було фати і плаття (як факт), чи те, що у всіх вона була (як факт). Думаю - друге. Людина схильна наслідувати соціальні канони поведінки. А хода проти прийнятних норм поведінки – викликає в людини негативні відчуття.

Йду дорогою. Вона вся подірявлена вибоїнами. Думаю, часто, так і свідомість людини вся у вибоїнах від жалю за чимось, чого не було.


Открыть | Комментариев 8
Назад | Вперед



Мои фотоальбомы


Содержание страницы

ТВОРЧІСТЬ/ думки вголос / з життя і про життя/ зображення для враження/ психіка+логіка

Календарь
Ноябрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
      
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы
ОБОЗ.ua